Найцікавіше в «Зотлілій мапі» — не сам злочин, а відчуття, ніби ґрунт повільно йде з-під ніг. Японський фільм 1969 року, знятий Akinori Matsuo, працює не як прямолінійний кримінальний екшен, а як нервова подорож у простір, де орієнтири стираються один за одним. Уже сама назва задає тон: тут важлива не лише дорога, а й втрата напрямку — зовнішнього і внутрішнього.
Hideki Takahashi та Akira Kobayashi додають історії жорсткості й стриманої напруги, а присутність Yumiko Nogawa, Kiku Wakayagi та Ryōhei Uchida робить цей світ густішим, людянішим і менш передбачуваним. Стрічка рухається крізь кримінальні вузли й небезпечні зіткнення без зайвого шуму: замість гучних ефектів тут працюють погляди, паузи, міський простір і відчуття, що кожен крок може завести не туди. У цьому бойовику є суха, майже холодна енергія японського кіно кінця 60-х. Після перегляду лишається настрій тривожний, туманний і трохи відчужений.