Найцікавіше у «Безстрашній Гієні» — не самі бійки, а те, як Джекі Чан перетворює кунг-фу на гру з характером, ритмом і навіть гумором. Це ще ранній Чан, 1979 рік, коли його екранний стиль уже добре відчувається: незграбна бравада, раптові вибухи спритності й легкість, з якою серйозний конфлікт раптом отримує майже хуліганський тон. І саме в цьому фільм працює найкраще.
Історія зав’язана на молодому бійцеві, якого дід навчив таємної техніки. Хлопець намагається заробляти своїм незвичним стилем, але разом із увагою приходить і стара ворожнеча, що тягнеться ще з минулого його родини. Далі стрічка рухається в темпі класичного гонконзького бойовика: тренування, сутички, комедійні паузи, дивакуваті персонажі й відчуття, що небезпека тут завжди поруч, навіть коли сцена ніби грайлива. Окремо варто згадати Джеймса Тьєна, Діна Шека та Ши-Квана Єна — вони добре підсилюють цю строкату енергію. У підсумку виходить фільм із пустотливим, бійцівським настроєм і живою олдскульною подачею.