У «Ніагарі» найсильніше працює не сам злочин, а відчуття неминучості, яке наростає під гуркіт водоспаду. Курортна листівка тут швидко тьмяніє: за красивими краєвидами Ніагарського водоспаду ховаються ревнощі, втома одне від одного і небезпечна близькість до фатального кроку. Генрі Гетевей будує драму на поглядах, паузах і нервовій тиші, коли навіть звичайна прогулянка здається тривожною.
Мерилін Монро в цій стрічці не просто яскрава присутність у кадрі — в ній є холодна привабливість, яка весь час змушує чекати біди. Джозеф Коттен і Джин Пітерс додають історії потрібної напруги: поруч із ними побутова незручність між двома парами швидко набирає зовсім іншої ваги. «Niagara» 1953 року цікаво дивитися ще й як приклад американського кіно, де романтичний пейзаж раптом стає майже ворожим простором. IMDb дає фільму 7, і це якраз той випадок, коли класика працює не через гучні повороти, а через настрій — густий, тривожний, трохи фатальний.