Найцікавіше тут те, як вампірський жах раптом проходить через ритуали вуду — і від цього фільм набуває зовсім іншого смаку, ніж звичні історії про кровопивць. «Кричи, Блакула, кричи» 1973 року, знятий Bob Kelljan, не поспішає і працює насамперед настроєм: нічні інтер’єри, тривожна містика американського Півдня, дивне відчуття приреченості, яке тягнеться за кожною сценою. William Marshall знову виглядає велично й моторошно в образі Блакули — у нього не просто монструозна присутність, а майже трагічна вага. Поруч добре відчуваються Don Mitchell, Pam Grier, Michael Conrad і Richard Lawson, кожен додає історії потрібної фактури. За короткою зав’язкою ховається не лише повернення знайомого зла, а й зіткнення різних сил, вірувань і амбіцій. IMDb дає стрічці 5.7, і це якраз той випадок, коли цікавіше не цифра, а сама дивакувата енергія фільму. Він старомодний, трохи химерний, подекуди дуже щирий у своїй готичній фантазії. Настрій після перегляду — темний, ритуальний і з легкою присмаком нічного марення.