Найцікавіше тут навіть не детективне розслідування, а сам спосіб, у який фільм грається з історією кіно. «Мертві спідниць не носять» Карла Райнера підставляє Стіва Мартіна просто в серце класичного нуару: він ходить похмурими кабінетами, говорить із фатальними красунями й ніби опиняється в одному кадрі з легендами старого Голлівуду. І цей трюк справді працює. Замість звичайної пародії виходить дотепна, дуже винахідлива комедія, де кожна сцена побудована на любові до чорно-білих кримінальних фільмів.
Мартін тут особливо точний: його приватний детектив одночасно незворушний і безглуздо серйозний, через що жарти лягають ідеально. Поруч — Рейчел Ворд, а також Алан Ледд, Барбара Стенвік і сам Карл Райнер у химерному кінематографічному колажі. Стрічка 1982 року не намагається осучаснити нуар, вона радше бешкетно розбирає його на деталі й складає заново. IMDb 6.8 тут виглядає чесно: це дуже специфічний, але вигадливий фільм. Настрій після перегляду — грайливий, іронічний, з легкою присмаком старого Голлівуду.