Найтривожніше в «Мавпячому вишкірі» — не сама мавпа, а те, як швидко турбота перетворюється на залежність, а близькість — на загрозу. Джордж А. Ромеро у фільмі 1988 року відходить від звичних для себе масштабних жахів і робить ставку на майже камерну історію, де страх народжується всередині дому, тіла й свідомості. Молодий чоловік, прикутий до ліжка після травми, отримує дресировану мавпу-помічницю, і спершу в цій ідеї є щось навіть зворушливе. Але чим сильніше між ними виникає дивний зв’язок, тим неспокійніше стає кожна сцена.
Jason Beghe грає не героя-переможця, а людину, виснажену безсиллям і приниженням, і саме це робить історію болючою. Поруч — John Pankow, Kate McNeil, Joyce Van Patten, Christine Forrest, кожен додає напруги не криком, а інтонацією, поглядом, недовірою. Тут науково-фантастичний мотив не затьмарює драму, а жах працює повільно, через відчуття порушеної межі між інстинктом і волею. IMDb дає стрічці 6.2, і це якраз той випадок, коли фільм цікавіший за суху цифру. Настрій у нього гнітючий, нервовий і дуже липкий.