Найнеприємніше в «Hokum» те, як буденний жест пам’яті повільно перетворюється на щось тривожне й майже ритуальне. Письменник, який працює з жахами, приїздить до ірландського заїзду, щоб розвіяти прах батьків, але місце зустрічає його не тишею, а старими чутками про відьму. І саме ця деталь працює особливо добре: герой ніби звик вигадувати страх на папері, та тут опиняється всередині чужої, давно живої легенди.
Деміан Маккарті будує фільм не на дешевих ефектах, а на відчутті, що простір навколо дивиться у відповідь. Ірландський антураж додає сирості, самотності й того самого холоду, який пробирає сильніше за будь-який крик. Adam Scott у такій історії виглядає дуже доречно: його присутність тримає людський, вразливий вимір, навіть коли трилер починає тиснути все сильніше. Поруч — Peter Coonan, David Wilmot, Florence Ordesh і Michael Patric, які підтримують цю нервову, недобру інтонацію.
«Хокум / Гокум» 2026 року — це не поспішний атракціон, а похмура подорож у місце, де скорбота, провина і забобони злипаються в один клубок. Після нього лишається настрій вогкої темряви й тихого, затяжного неспокою.