Найстрашніше в «Solis» — не космос сам по собі, а відчуття, що часу лишилося критично мало, а допомога існує лише у голосі з радіоефіру. Фільм Карла Страті замикає героя в аварійній капсулі й майже не відпускає ні на хвилину: метал скрипить, системи дають збої, сонце стає не просто далеким тлом, а реальною загрозою, яка повільно насувається. Усе тримається на присутності Стівена Огга — він грає Троя нервово, виснажено, без героїчного лоску, і саме тому йому віриш. Поруч важливу роль відіграє голосовий контакт, де з’являється персонаж Еліс Лоу: ці розмови додають історії людського тепла, не даючи їй перетворитися на суто технічне виживання. «Сонце» працює як камерна наукова фантастика з пригодницьким нервом і відчутним фізичним ризиком. Тут небагато простору, зате достатньо тривоги, спеки й самотності. Фільм 2018 року не про масштабні космічні видовища, а про межу витривалості, коли кожне рішення має вагу. Після перегляду лишається напружений, трохи гнітючий настрій із присмаком космічної ізоляції.