Найсильніше в «Після Люсії» — не гучні події, а тиша між ними. Michel Franco знімає так, що звичайні шкільні коридори, короткі паузи в розмовах і погляди стають важчими за будь-які пояснення. Після переїзду Алехандра разом із батьком Роберто намагається звикнути до нового міста: вона — до нової школи, він — до роботи й життя після втрати, яку обидва ще не вміють проговорити. Саме ця недомовленість і робить драму такою болісно точною.
Tessa Ia грає дуже стримано, майже без зовнішніх ефектів, і від цього її героїня відчувається ще ближчою. Hernán Mendoza додає історії дорослого безсилля, коли турбота є, а потрібних слів немає. Франко не тисне музикою чи маніпулятивними сценами — він спостерігає, і від цього окремі епізоди б’ють сильніше. Мексикансько-французька стрічка 2012 року з IMDb 7.1 працює саме завдяки цій чесності. Це кіно не про гучні висновки, а про крихкість людини поруч з байдужістю інших. Після перегляду лишається важкий, холодний і дуже тихий настрій.