Найстрашніше тут не війна як така, а запитання, на яке неможливо відповісти легко — і саме воно повільно роз’їдає кожну сцену. «П'ята печатка» Золтана Фабрі починається майже буденно: Будапешт, 1944 рік, кілька чоловіків у шинку, розмова, випадковий гість. Але одна гіпотетична дилема раптом оголює все, що людина звикла ховати від себе: страх, моральну слабкість, уявлення про гідність і межу, за якою слова вже нічого не варті.
Фабрі знімає цю історію без зовнішнього пафосу, зате з майже фізично відчутною тривогою. Камера вдивляється в обличчя, тиша звучить не менш промовисто, ніж суперечки, а воєнний Будапешт тисне не руїнами, а відчуттям неминучого вибору. У кадрі — Lajos Őze, László Márkus, Ferenc Bencze, Sándor Horváth, István Dégi, і кожен додає цій розмові ваги, ніби йдеться не про абстракцію, а про вирок. Недарма в стрічки IMDb 8.5: це кіно не про події, а про ціну людської совісті. Після нього лишається важкий, темний, дуже зосереджений настрій.