Наймоторошніше в «Шоу Трумена» не змова і не великі декорації, а відчуття, що звичний світ раптом починає поводитися надто правильно. Саме на цій тривожній ноті Peter Weir будує фільм 1998 року: легкий на поверхні, але з кожною сценою дедалі гостріший. Jim Carrey тут працює тонше, ніж від нього зазвичай чекають, — без звичних вибухів комедійної енергії, зате з дуже живою розгубленістю, впертістю і людською вразливістю. Поруч із ним Ed Harris, Laura Linney, Noah Emmerich і Natascha McElhone додають історії потрібної холодності, ніжності й фальші, яка лякає більше за відверту брехню. Це і драма, і комедія водночас, але сміх тут часто застрягає десь посередині, бо за кумедними деталями ховається розмова про контроль, свободу і право на справжнє життя. Недарма IMDb тримає фільму 8.2: він досі звучить сучасно, хоча вийшов ще у 1998-му. Після перегляду лишається дивне поєднання світлого смутку, іронії та тихого внутрішнього підйому.