Найсильніше в «Тато» — не гучні події, а те, як раптова пауза в звичному житті змушує кількох чоловіків однієї родини нарешті подивитися одне на одного без поспіху й захисних масок. Фільм Gary David Goldberg 1989 року рухається тихо, майже по-домашньому: син Джон повертається додому, поки його мати оговтується після серцевого нападу, і намагається дати раду батькові, який звик жити за власними правилами. У цій простій ситуації народжується іронія, незручність, старі образи й рідкісні моменти близькості, які не підробиш. Jack Lemmon грає так, що в одному погляді вміщується впертість, втома і гідність; Ted Danson поруч із ним дуже точно ловить інтонацію дорослого сина, який раптом знову почувається хлопчиком. А коли між ними з’являється ще й онук, сімейна розмова стає об’ємнішою й болючіше чесною. Це м’яка драмедія без зайвого тиску на емоції, де смішне й сумне стоять зовсім близько. Після перегляду лишається теплий, трохи щемкий настрій.