Найцікавіше в «Паніці» — не кілерська робота, а те, як буденність повільно з’їдає людину, яка давно звикла жити без права на слабкість. Генрі Бромелл знімає кримінальну драму так, ніби це нервова сімейна історія з чорним гумором і дуже незручними паузами. Алекс у виконанні William H. Macy — не герой бойовика, а втомлений чоловік, який раптом намагається вирватися з ролі, написаної для нього батьком. І саме тут фільм стає особливо колючим: Donald Sutherland грає батька з холодною впевненістю людини, яка звикла все контролювати, а кабінет психотерапевта перетворюється на місце, де тріщить по швах усе життя Алекса. Поява героїні Neve Campbell додає історії ризику, імпульсу і ще більшого внутрішнього безладу. Поруч — John Ritter і Tracey Ullman, які точно підсилюють цю дивну суміш криміналу, іронії та емоційної розгубленості. «Паніка» 2000 року працює не гучними сценами, а інтонацією: трохи саркастичною, трохи тривожною, з післясмаком втоми й тихого відчаю.