Найцікавіше тут не сам любовний трикутник, а те, як випадкова зустріч під дощем раптом оголює дуже земний вибір: потяг чи спокій, імпульс чи надійність. «Жінка під дощем» Герардо Вери грає саме на цій тонкій різниці між тим, кого хочеться, і тим, поруч із ким легше дихати. Mercedes знайомиться з двома чоловіками, зовсім не схожими один на одного: Ramón стриманий, правильний, майже бездоганно зібраний; Miguel — вільніший, живіший, з богемною недбалістю. І ось у цій, здавалося б, легкій комедійній ситуації поступово проступає щось дуже впізнаване.
Ángela Molina надає історії м’якості й внутрішнього руху, а Antonio Banderas та Imanol Arias добре підкреслюють контраст між двома чоловічими типажами, не зводячи все до простої схеми. Це іспанське кіно початку 90-х із розмовною інтонацією, міським ритмом і легкою іронією, де важливі не гучні повороти, а настрій моменту, погляди й дрібні рішення. Стрічка залишає по собі відчуття дощового дня, коли романтика змішується з невпевненістю.