Найсильніше в «Полуденних мережах» — те, як звичайні предмети раптом починають жити за логікою сну. Ключ, ніж, телефон, сходи, двері: усе повторюється, зсувається, ламає відчуття часу й простору, ніби сама реальність застрягла в тривожній петлі. Для короткометражного фільму 1943 року це досі виглядає сміливо й дивно сучасно. Maya Deren не просто грає жінку, яка повертається додому й засинає, — вона проводить глядача крізь серію видінь, де важко відрізнити сон від того, що могло статися насправді. Поруч із нею в кадрі з’являється Alexander Hammid, але головна присутність тут — не персонажі, а відчуття нав’язливої внутрішньої тривоги. У фільмі майже детективна побудова: образи повторюються з новими деталями, і кожен наступний епізод ніби підштовхує до розгадки, якої, можливо, не існує. Фентезійність тут не казкова, а нервова, майже сомнамбулічна. «Meshes of the Afternoon» лишає після себе стан тихого неспокою, ніби прокинувся, але сон ще не відпустив.