Найцікавіше в «Моє останнє танго» — те, як випадкова підміна чужого імені раптом відкриває двері в зовсім інше життя. Іспанська стрічка Луїса Сесара Амадорі 1960 року грає не лише на темі успіху, а й на крихкій межі між образом, який бачить публіка, і людиною, що ховається за ним. Починається все з молодої служниці, яку в Буенос-Айресі приймають за відому сценічну зірку, і ця помилка запускає історію з присмаком мрії, ризику й неминучої плати за чуже сяйво.
Сара Монтьєль тут абсолютно на своєму місці: її присутність задає ритм усьому фільму, а поруч із нею Maurice Ronet, Isabel Garcés, Laura Granados і Milo Quesada додають потрібної емоційної ваги. Важливо й те, що Буенос-Айрес у кадрі відчувається не просто тлом, а простором, де сцена, слава і танго майже стирають межу між правдою та виставою. Це драма старого зразка — пристрасна, трохи театральна, з виразними жестами й сильним мелодраматичним нервом. Після перегляду лишається настрій красивої ностальгії з легкою гіркотою.