Найцікавіше у Marching Band — як звичайна спроба «все швидко полагодити» перетворюється на ланцюг дедалі гірших рішень. У Джека є лише шість тижнів після арешту за наркотики, щоб зібрати докупи шлюб, поставити на місце нахабного родича й хоч якось втримати поруч зведеного брата Кенні Боя. І саме це відчуття часу, що стискається, тут працює найсильніше: герой постійно запізнюється — з вибаченнями, з правильними словами, з тверезими висновками.
Nick Love знімає цю історію без зайвої гладкості: з нервом, вуличною грубістю і темним гумором, який не пом’якшує ситуацію, а робить її ще дошкульнішою. Danny Dyer дуже органічний у ролі чоловіка, що загруз у власних імпульсах і вперто вірить, ніби ще може все повернути. Поруч Stephanie Leonidas, Calum MacNab, Arty Dyer і Bailey Patrick додають потрібного тертя — сімейного, кримінального, майже побутового, але від того ще неприємнішого. Це британський кримінальний фільм із присмаком драми і різкими комедійними уколами. Після нього лишається важкий, розхитаний настрій — ніби смієшся там, де вже давно не до сміху.