Найцікавіше в «П’ять днів у Римі» — не сама подорож, а те, як кілька днів поза звичним життям раптом оголюють почуття, сумніви й дрібні слабкості, які вдома легко сховати. Французька мелодрама Алена Наюма працює не на гучних поворотах, а на інтонації: випадкові зближення, незручні паузи, погляди, у яких уже більше, ніж у сказаних словах. У кадрі немає метушні — натомість є відчуття дороги, чужого міста і тієї особливої свободи, що з’являється, коли ніхто тебе по-справжньому не знає.
Gaëla Le Devehat і Marco Bonini задають стрічці м’який, людяний ритм, а Chantal Neuwirth, Hubert Saint-Macary та Nadine Marcovici додають історії тепла й побутової правдивості. Це кіно 2002 року з Франції дивиться як камерне спостереження за людьми, які опинилися трохи не там, де планували, і саме тому починають чесніше говорити — бодай із собою. IMDb 6.2 тут виглядає цілком закономірно: стрічка скромна, тиха, без бажання вразити будь-якою ціною. Після неї лишається м’який, трохи задумливий настрій із присмаком короткої втечі від буденності.