Найсильніше тут працює не дія, а відчуття часу, який давно пережив людство. «Останні та перші люди» Йоганна Йоганнссона — дивна, майже гіпнотична річ: наукова фантастика, що звучить як прощання, і детектив, у якому загадку заховано не в подіях, а в самій присутності цих велетенських, самотніх монументів. Десь за два мільярди років від нас майбутня раса людей стоїть на межі зникнення і ніби намагається докричатися крізь безодню часу. У кадрі — сувора, майже позаземна архітектура, у звуці — музика й ритм, що повільно затягують у цей простір. Окремо варто згадати голос Тільди Свінтон: він не просто веде фільм, а задає йому особливу дистанцію, холодну й водночас дуже людяну. Це ісландська стрічка 2020 року з IMDb 6.7, зібрана не за правилами звичного сюжету, а радше як кінематографічне видіння. Після неї лишається тихий, тривожний і медитативний настрій.