Найстрашніше у «Виверті-22» не війна сама по собі, а логіка, яка робить людину безсилою перед абсурдом. Саме на цьому нерві Майк Ніколс будує фільм 1970 року: похмуро-смішний, різкий і дуже неспокійний. Пілот намагається довести, що він божевільний, аби більше не літати на бойові вильоти під час Другої світової, але система влаштована так, що будь-яка спроба врятувати себе лише підтверджує здоровий глузд. І в цьому парадоксі народжується вся сила стрічки.
Alan Arkin грає з виснаженою іронією, без зайвого героїзму, а поруч миготять Martin Balsam, Richard Benjamin, Art Garfunkel і Jack Gilford — кожен додає ще трохи хаосу в цей військовий механізм. Тут комедія не розряджає напругу, а навпаки робить її ще гострішою: смішне раптом обертається тривожним, а бюрократія звучить майже як вирок. «Catch-22» дивиться не як звичайна антивоєнна історія, а як колюча сатира про правила, у яких немає виходу. Після перегляду лишається гіркий, нервовий і дуже їдкий настрій.