Найгостріше в «Ма Рейні: Мати Блюзу» відбувається не на сцені, а в задушливій студії звукозапису, де кожна пауза звучить голосніше за музику. Чикаго, 1927 рік: легендарна Ма Рейні приходить на запис разом із гуртом, і звичайна робоча сесія швидко перетворюється на зіткнення характерів, амбіцій і принижень, які давно накопичувалися під шкірою. George C. Wolfe знімає цю історію майже камерно, але напруга тут жива, нервова, з відчуттям спеки й тісноти в кожному кадрі.
Viola Davis грає Ма Рейні без жодного бажання комусь подобатися — владну, втомлену, непоступливу. Поруч із нею Chadwick Boseman дає, мабуть, найболючішу енергію фільму: його герой рветься вперед, говорить багато, сміється голосно, а всередині носить зовсім інше. Glynn Turman, Colman Domingo і Michael Potts додають ансамблю ваги, і завдяки їм розмови звучать не менш сильно, ніж блюзові номери. Це драма про музику, гордість і ціну голосу в світі, де тебе хочуть чути, але не готові слухати. Після неї лишається гіркий, густий настрій — як пісня, що закінчилась, а відлуння ще стоїть у кімнаті.