Найцікавіше в «Таскалуса: Райське місто» — як особиста одержимість тут майже непомітно переходить у соціальний вибух. Алабама, 1972 рік: зовні все схоже на сонне південне місто, але під цією тишею вже тріщать старі порядки. Біллі, який щойно закінчив коледж, захоплюється дівчиною з психіатричної лікарні, де працює його батько, і ця лінія не виглядає романтичною у звичному сенсі — у ній відчуваються тривога, розгубленість і небезпечна близькість до чужого болю. Паралельно його друг втягується в радикальний рух за громадянські права, що кидає виклик місцевій еліті. Саме на цьому зіткненні приватного й політичного фільм і тримається. Philip Harder знімає історію не як гучну хроніку протесту, а як нервову, трохи гарячкову драму про людей, які раптом опинилися на межі. Devon Bostick і Natalia Dyer додають цій історії крихкості, а Marchánt Davis приносить у неї рішучість і напругу. Після перегляду лишається неспокійний, липкий настрій південного літа, де повітря ніби завмерло перед бурею.