Найсмішніше в «Оскарі» те, що вся ця кримінальна метушня крутиться навколо дуже шляхетного наміру: гангстер раптом вирішує стати чесною людиною. І саме з цього моменту день у його житті летить шкереберть. Джон Лендіс будує фільм як стрімку комедію непорозумінь, де кожна нова розмова лише сильніше заплутує ситуацію, а брехня, сказана з добрих причин, одразу обростає ще трьома. Сильвестр Сталлоне тут працює не м’язами, а розгубленістю і нервом, і в такому амплуа за ним справді цікаво спостерігати. Поруч — Орнелла Муті, Пітер Рігерт, Чезз Палмінтері та Джої Траволта, і весь цей ансамбль точно ловить ритм фарсу. Попри кримінальний антураж, стрічка зовсім не похмура: це легка, майже театральна історія з дверима, таємницями, родинними клопотами і лавиною абсурдних збігів. «Оскар» 1991 року — не про бандитські розбірки, а про хаос, який починається, коли людина надто різко хоче стати кращою. Настрій після перегляду — жвавий, пустотливий і дуже добродушний.