Найцікавіше в «Марні» — не саме злодійство, а те, як Альфред Гічкок перетворює чужу таємницю на майже фізичне відчуття тривоги. Тут усе побудовано на недомовках, поглядах і раптових змінах інтонації: жінка, яка звикла тікати від минулого, раптом опиняється поруч із чоловіком, що вирішує не відступати. З цього моменту кримінальна інтрига повільно зсувається в бік психологічної драми, а мелодраматична лінія набуває дуже нервового, майже небезпечного звучання. Tippi Hedren грає Марні з холодною стриманістю, за якою постійно відчувається внутрішній надлом. Sean Connery, навпаки, додає історії впевненості й тиску — і саме на цьому контрасті фільм працює найсильніше. Стрічка 1964 року не поспішає, зате уважно веде крізь страхи, сором і контроль, залишаючи простір для сумнівів майже в кожній сцені. IMDb 7.1 тут виглядає чесно: це не найочевидніший Гічкок, зате один із найбільш тривожних у психологічному сенсі. Настрій після перегляду — холодний, напружений і трохи гіпнотичний.