Найкумедніше тут те, що Джеймс Бонд у версії 1967 року зовсім не схожий на звичного агента з холодним поглядом і бездоганним костюмом. «Казино Рояль» бере саму ідею шпигунського кіно й починає грайливо її ламати: сер Джеймс Бонд повертається з відставки, аби розібратися зі SMERSH, але замість суворої елегантності на екрані панує майже карнавальний безлад. Саме в цьому і є дивна чарівність фільму.
David Niven додає образу втомленої шляхетності, Peter Sellers працює на контрасті, Ursula Andress і Joanna Pettet підтримують легковажний тон, а поява Orson Welles лише підсилює відчуття, що перед тобою велика, химерна пародія на бондіану. Це не той випадок, коли варто чекати чіткої шпигунської інтриги. Куди цікавіше спостерігати, як стрічка постійно підморгує глядачеві, кепкує з кліше й дозволяє собі бути максимально ексцентричною. IMDb-рейтинг 5 тут навіть виглядає чесно: фільм дуже специфічний, але саме цим і запам’ятовується. Настрій у нього бешкетний, абсурдний і трохи психоделічний.