Найцікавіше в «Грінбергу» — не романтика і не криза середнього віку сама по собі, а те, як незручно, кумедно й болісно людина може почуватись у власному житті. Ноа Баумбах знімає Лос-Анджелес без глянцю: сонячний, розслаблений, але водночас трохи виснажений, ніби створений для чужих спогадів і невдалих розмов. Головний герой повертається з Нью-Йорка до міста, де колись усе було інакше, оселяється в будинку брата й намагається хоч якось розібратися із собою. Поруч з’являється асистентка брата — і між ними виникає дивний, ламкий зв’язок, у якому більше розгубленості, ніж красивих жестів. Бен Стіллер тут працює тонко й без звичних комедійних акцентів, а Грета Гервіг додає стрічці живого тепла й нервової щирості. «Грінберг» 2010 року балансує між драмою, мелодрамою і дуже незручною комедією, де смішне часто народжується з нездатності людей сказати одне одному прості речі. Після перегляду лишається тихий, трохи меланхолійний настрій із присмаком чесної людської недосконалості.