Найсильніше в «Незайманих самогубцях» — не сама історія, а відчуття недосяжності, яке висить над кожним кадром. Софія Коппола дивиться на передмістя Детройта 1970-х як на красиву пастку: акуратні будинки, тиша вулиць, шкільні вечірки — і п’ять сестер Лісбон, яких хлопці по сусідству намагаються зрозуміти, але бачать лише уривками. Саме ця дистанція робить фільм таким тривожним і болісним.
Тут немає гучних пояснень чи прямолінійної драми. Є суворі релігійні батьки, замкнений простір дому, підліткове захоплення, що поступово перетворюється на нав’язливу пам’ять. Kirsten Dunst у ролі Люкс Лісбон додає стрічці крихкої зухвалості, а James Woods і Kathleen Turner дуже точно передають холодну батьківську владу, від якої в домі стає тісно навіть глядачеві. Це американська мелодрама 1999 року, але з рідкісною інтонацією — ніби спогад, який з роками не став яснішим, лише красивішим і сумнішим. Фільм залишає по собі сонний, меланхолійний настрій із тих, що довго не розвіюються.