У «Дельфіні» мрія звучить не голосно, а вперто — як подих у мідний духовий інструмент, до якого ще треба дорости. Саме ця крихка, майже фізична напруга й задає тон фільму Гаспара Шойера. Аргентинська драма 2019 року дивиться дуже близько до свого героя: хлопчика, який хоче грати на валторні в дитячому оркестрі сусіднього села. І в цій, здавалося б, маленькій цілі раптом відкривається цілий світ — дорога між селами, побут, дорослі зі своїми турботами, відчуття, що музика може стати єдиним способом вирватися за межі звичного життя.
Valentino Catania грає без награності, завдяки чому кожен крок його персонажа відчувається справжнім. Поруч — Cristian Salguero, Marcelo Subiotto, Paula Reca та Jorge Takashima, які додають історії землі під ногами, без прикрас і сентиментів. «Delfin» не намагається тиснути на емоції, він працює тихіше: через погляди, паузи, очікування і саму ідею дитячої впертості. Після перегляду залишається м’який, трохи щемкий настрій і відчуття світла, яке пробивається дуже повільно.