Найцікавіше в «Камон Камон» — не сама подорож, а те, як двоє людей різного віку вчаться говорити одне з одним без захисту й ролей. Майк Міллс знімає цю історію дуже близько до шкіри: без гучних поворотів, зате з уважністю до пауз, випадкових запитань і дрібних моментів, у яких раптом відкривається ціле життя. Джонні, радіожурналіст у виконанні Хоакіна Фенікса, звик слухати чужі голоси, але коли сестра просить його побути з її сином, звична дистанція зникає. Разом із племінником він вирушає в поїздку через Америку — подалі від Лос-Анджелеса, ближче до того, що зазвичай ховається за дорослою зібраністю.
Вуді Норман тут дивовижно точний: його герой не «милий хлопчик», а жива, непередбачувана дитина зі своїм ритмом, страхами й фантазією. Гебі Гоффман додає фільму нерв і тепло, а чорно-біле зображення робить все ще інтимнішим, ніби це чиїсь дуже особисті спогади. IMDb 7.3 тут виглядає чесно: стрічка працює не на ефект, а на відчуття. Після неї лишається тихий, світлий смуток і рідкісне відчуття близькості.