Найцікавіше в «Останньому танці 2» — не романтична лінія, а момент, коли академічна дисципліна стикається з рухом, у якому більше свободи, ніж правил. Сара приїздить до Джульярда з дуже чіткою мрією: балет для неї не просто техніка, а спосіб довести собі, що вона на своєму місці. Але Нью-Йорк швидко збиває звичний ритм. Поруч з виснажливими заняттями з’являються хіп-хоп, нові знайомства і молодий композитор, через якого її плани вже не здаються такими прямолінійними.
Фільм Девіда Петрарки працює саме на цьому внутрішньому розламі: між сценою, де все має бути бездоганно, і почуттям, яке не вкладається в чужі очікування. Ізабелла Міко грає Сару без зайвої театральності — її героїня не ідеальна, зате жива. Поруч добре відчуваються Columbus Short і Jacqueline Bisset, які додають історії різних інтонацій — від м’якої підтримки до тиску амбіцій. Це мелодрама з музичним пульсом і молодіжною енергією, де важливі не лише стосунки, а й ціна вибору. Настрій у стрічки натхненний, трохи ностальгійний і дуже міський.