Найсмішніше в «Моєму кузені Вінні» те, що доля двох хлопців залежить від адвоката, який говорить занадто голосно, дратує всіх навколо і жодного разу не виступав у суді. Саме на цьому нерві фільм Джонатана Лінна і працює найкраще: кримінальна історія тут постійно зіштовхується з побутовим абсурдом, а провінційна Алабама — з нахабною нью-йоркською енергією. Joe Pesci грає Вінні так, ніби він випадково зайшов не в ті двері, але вперто відмовляється це визнавати. Поруч із ним Marisa Tomei — окрема насолода: жива, гостра, з тією самою інтонацією, яка робить навіть короткі сцени пам’ятними. Ralph Macchio та Mitchell Whitfield додають історії потрібної розгубленості, а Fred Gwynne в ролі судді чудово тримає сухий, майже кам’яний ритм. Попри легкість, фільм уважний до деталей судового процесу, і саме це робить жарти ще точнішими. «Мій кузен Вінні» 1992 року не поспішає, не метушиться і весь час влучає в характер. Після нього лишається настрій дотепний, теплий і трохи бешкетний.