Найцікавіше в «Тар» — не музика сама по собі, а те, як влада звучить у кожному русі, паузі й погляді. Todd Field занурює в закритий, майже стерильний простір академічної класики, де репутація важить не менше за талант, а одна людина може задавати ритм цілому оркестру. Лідія Тар — постать майже монументальна: видатна диригентка, композиторка і перша жінка на чолі великого німецького оркестру. Але за цією бездоганною дисципліною відчувається тривога, яка поступово просочується в кожну сцену.
Cate Blanchett тут працює з неймовірною точністю: її героїня одночасно захоплює, дратує і насторожує. Поруч із нею дуже тонко звучать Noémie Merlant і Nina Hoss, додаючи історії напруги без гучних ефектів. Це драма про статус, контроль і крихкість образу, який людина роками вибудовує навколо себе. «Тар» дивиться як холодне, уважне дослідження характеру — з відчуттям внутрішнього тиску, тиші перед вибухом і майже гіпнотичної тривоги.