Іноді все життя впирається в один-єдиний удар по м’ячу — і «Містер Доля» грає з цією думкою напрочуд легко й дотепно. Ларрі Берроуз давно застряг у відчутті, що колись звернув не туди, а випадкова зустріч дає йому шанс зазирнути в альтернативну версію власної долі. Саме тут фільм Джеймса Орра починає працювати не як проста фантазія про «а що, якби», а як іронічна історія про амбіції, шлюб, успіх і ціну чужої мрії, яку раптом приймаєш за свою.
Джим Белуші чудово тримає цей тон: він смішний, трохи розгублений і дуже людяний. Поруч із ним Лінда Гамільтон додає тепла, а Майкл Кейн з’являється з тією самою невимушеною харизмою, через яку навіть найхимерніший поворот здається природним. У фільмі є романтична лінія, є м’яке фентезі, є комедійні сцени, що не тиснуть, а працюють через ситуації й характери. Це кіно з початку 90-х має особливу інтонацію: трохи наївну, затишну й дуже щиру. Після перегляду лишається легкий, теплий настрій із присмаком ностальгії.