Найцікавіше в «Трансамериці» те, як велика особиста криза раптом перетворюється на дорожню пригоду з незручними паузами, дивним гумором і дуже людським болем. Фільм Дункана Такера починається з новини, яка вибиває ґрунт з-під ніг героїні: перед важливим етапом у власному житті вона дізнається, що має сина-підлітка, який виживає на вулицях Нью-Йорка. Далі — поїздка через Америку, де кожна зупинка змінює їх обох сильніше, ніж будь-які гучні зізнання.
Felicity Huffman грає тонко й без зайвого натиску: її персонажка водночас стримана, вразлива і вперто тримається за контроль, який постійно вислизає. Kevin Zegers поруч додає історії нерву й непередбачуваності. Тут багато смішного, але сміх часто гіркуватий — саме такий, як у незручних розмовах, де правда проривається не одразу. «Трансамерика» 2005 року не намагається все спростити чи прикрасити. Вона їде вперед разом зі своїми героями — через роздратування, сором, близькість і крихку надію. Після перегляду лишається тихий, теплий і трохи щемкий настрій.