Найцікавіше в «Силі віри» те, як гучне шоу про чудеса раптом стикається з місцем, де люди дивляться не на сцену, а в очі. Джонас Найтінгейл у виконанні Steve Martin — не святий і навіть не дуже переконливий пророк, зате блискучий артист, який звик продавати надію разом із софітами, музикою й добре відрепетируваними паузами. Та коли його заносить у маленьке містечко, звичні трюки починають давати збій. І саме тут фільм працює найкраще: не як історія викриття, а як уважна розмова про віру, самонавіювання, сором і потребу хоч у щось вчепитися.
Richard Pearce тримає інтонацію дуже людяною: тут є іронія, м’яка мелодрама, кілька справді дотепних сцен і відчутний присмак американської провінції початку 90-х. Debra Winger додає стрічці внутрішньої твердості, Liam Neeson — спокійної ваги, а Lukas Haas приносить ту щирість, на якій багато що тримається. Це кіно не про гучні одкровення, а про момент, коли роль, яку граєш для інших, раптом починає тиснути зсередини. Після перегляду залишається теплий, трохи задумливий настрій.