Найсмішніше в «Голлівудському фіналі» те, що режисер може втратити контроль над знімальним майданчиком буквально в момент, коли нарешті отримує шанс повернутися у велику гру. І Вуді Аллен розкручує цю ідею не як грубий фарс, а як нервову, дотепну комедію про професійні страхи, самолюбство й старі образи, які нікуди не діваються. Тут усе особливо пікантно через колишню дружину, з якою герою доводиться працювати пліч-о-пліч, тоді як за проєктом стоїть саме той студійний бос, до якого вона пішла.
Аллен сам грає цього виснаженого, балакучого, нестерпно вразливого постановника — і робить це у звичній для себе манері, де іронія весь час межує з панікою. Téa Leoni додає історії легкості й холоднуватої точності, завдяки чому романтична лінія не розчиняється в анекдоті. Фільм 2002 року знятий у США, має IMDb 6.5 і добре працює саме як кіно про закулісся Голлівуду: тут багато дрібних професійних деталей, незручних розмов і абсурду, який народжується з людської слабкості. Настрій у стрічки іскристий, трохи невротичний і дуже міський.