Найцікавіше в «Людині без обличчя» — не шрам і не самітницький будинок на узбережжі, а те, як швидко чужі чутки стають вироком. У цій драмі 1993 року Mel Gibson, який також виступив режисером, грає колишнього вчителя Джастіна Маклеода — чоловіка, від якого всі тримаються осторонь. Поруч із ним опиняється Чак, хлопець, якому конче треба скласти іспит до школи-інтернату й вирватися з дому. Знайомство починається з практичної потреби, але поступово між ними виникає зв’язок, побудований не на жалості, а на впертості, недовірі й чесних розмовах. Nick Stahl дуже точно передає підліткову суміш сорому, злості та надії, а Gibson грає стримано, без натиску — і саме це працює. Фільм не поспішає, уважно дивиться на упередження, самотність і ціну репутації в маленькому місті. Поруч з головними героями з’являються Margaret Whitton, Fay Masterson і Gaby Hoffmann, додаючи історії потрібної земної фактури. Настрій у стрічки тихий, трохи меланхолійний і дуже людяний.