Найсильніше в «Час жити» — не сам роман, а відчуття крихкості щастя, яке приходить раптово і так само раптово починає вислизати. Джон Кроулі знімає цю історію без зайвого пафосу: через погляди, паузи, дрібні побутові моменти, у яких народжується близькість. Після незвичної зустрічі герої Ендрю Гарфілда та Флоренс П’ю закохуються, будують спільний дім і сім’ю, ніби намагаючись наздогнати те життя, про яке давно мріяли. Але в якийсь момент у цю ніжну, живу тканину стосунків врізається болюча правда.
Фільм працює саме завдяки акторам. Гарфілд тут дуже стриманий і вразливий, а П’ю додає своїй героїні внутрішню силу й нерв, без яких ця мелодрама не звучала б так чесно. Це британсько-французька драма 2024 року, де любов показана не як красива схема, а як щось складніше: із побутом, страхом, надією і втратами, про які не хочеться думати вголос. IMDb дає стрічці 7, і це той випадок, коли цифра мало що пояснює — фільм чіпляє інтонацією. Після нього лишається тихий, трохи щемкий настрій.