Найстрашніше в «Чаттахучі» не крики й не насильство, а холодна буденність системи, яка називає знущання лікуванням. Фільм Міка Джексона переносить у Флориду 1955 року, де ветеран Корейської війни після нервового зриву опиняється в психіатричній установі суворого режиму. І далі починається не стільки історія хвороби, скільки болісне зіткнення людини з механізмом, у якому співчуття давно вимкнули.
Ґері Олдмен грає на межі виснаження — без театральних жестів, зате з внутрішнім надривом, який відчувається в кожному погляді. Поруч сильні обличчя: Денніс Гоппер, Френсіс Макдорманд, Памела Рід, Нед Бітті. Завдяки їм ця біографічна драма не замикається в одній тональності: тут є і лють, і безсилля, і короткі проблиски людяності. Стрічка 1989 року не намагається прикрасити матеріал — навпаки, дивиться прямо туди, куди зазвичай не хочеться. IMDb 6.3 тут радше натяк на непросте кіно, ніж на його силу. Після перегляду лишається важкий, гнітючий настрій і відчуття гіркої несправедливості.