Найсильніше у «Вбивчих компаньйонах» — не перестрілки й не дорога через небезпечну територію, а тягар провини, який висить над кожною сценою. Саме з нього Сем Пекінпа починає свою жорстку, стриману розмову про спокуту. Колишній армійський офіцер, через фатальну помилку причетний до смерті хлопчика, береться супроводити похоронну процесію через землі, де будь-який крок може стати останнім. І ця подорож відчувається не як героїчний марш, а як виснажливий моральний обов’язок.
У кадрі — пил, втома, образа і люди, яким доводиться йти поруч, навіть коли вони не можуть пробачити одне одного. Maureen O'Hara додає історії твердості й болю, Brian Keith добре тримає внутрішній надлом свого героя, а Steve Cochran, Chill Wills і Strother Martin підсилюють відчуття суворого прикордонного світу. Це ранній Пекінпа, ще без пізнішої вибухової люті, але вже з уважністю до людської слабкості, втрати й ціни рішень. Фільм лишає по собі сухий, гіркуватий настрій дороги, де спокута не дається легко.