Найсильніше тут працює не сама розмова про смерть, а те, скільки життя вміщується між нею і коханням. «Зустрінь мене у світлі надії» Райана Вайта дивиться на невиліковний діагноз без урочистої важкості: поруч із болем тут живуть жарти, ніжність, побутові дрібниці й поезія, яка раптом звучить точніше за будь-які пояснення. У кадрі — Megan Falley та Andrea Gibson, дві закохані поетки, які проживають час не як абстракцію, а як серію дуже конкретних моментів: розмов, пауз, дотику, сміху в невідповідну секунду. Саме ця чесність і підкуповує найбільше. Документальна форма не ховається за ефектними прийомами, а дає простір людям, їхнім голосам і крихкій близькості. Присутність Tig Notaro додає інтонації сухого, рятівного гумору, який не знецінює трагедію, а допомагає її витримати. Фільм дорослий, інтимний і дуже людяний — з тим рідкісним відчуттям, коли сум і тепло існують одночасно. Після нього лишається тихий, світлий настрій.