Найцікавіше в «Пігмаліоні» — не саме перевтілення, а те, як мова раптом стає перепусткою в інший світ. Один акцент тут важить більше за сукню, манери чи походження, і саме на цьому тримається вся гострота історії. У стрічці 1938 року британська стриманість постійно зіштовхується з живим темпераментом, а за дотепними репліками ховається доволі колюче спостереження про клас, самоповагу й право бути почутою.
Leslie Howard грає професора фонетики з холодною впевненістю людини, яка звикла ставитися до людей як до мовних задач. Wendy Hiller поруч із ним — справжній двигун фільму: її героїня змінюється не лише зовні, і саме в цьому криється головна напруга. Взаємодія між ними побудована на словах, інтонаціях, паузах, і тому навіть без гучних сцен усе працює напрочуд точно.
«Пігмаліон» легко рухається між комедією, драмою і ледь вловимою романтичною нотою, не втрачаючи іронії. Це кіно про перевтілення, яке з роками не вицвіло: розумне, колюче й дуже людяне. Після нього лишається настрій легкої усмішки з присмаком задумливості.