Найцікавіше в «Барселоні» — не романтика і навіть не самі непорозуміння, а те, як Whit Stillman будує комедію з манер, реплік і незручних пауз. Американець, який працює в Барселоні та вже втомився від власних ілюзій, раптом змушений ділити свій упорядкований побут із кузеном-плейбоєм. І ось тут починається найсмачніше: різниця характерів, культурні тертя, випадкові знайомства й постійне відчуття, що кожне сказане слово може все ускладнити.
Taylor Nichols і Chris Eigeman грають цей дует дуже точно: один ніби весь час стримує себе, інший входить у будь-який простір так, наче він уже його. На цьому контрасті фільм і тримається — як дотепна мелодрама про симпатії, помилки й самообман, загорнута в м’яку драму про дорослішання. Барселона тут не листівкова декорація, а жива сцена, де американська самовпевненість постійно наштовхується на чужий ритм і чужі правила. У підсумку стрічка залишає легкий, іронічний настрій із присмаком розмов, які згадуєш ще довго.