Найцікавіше у Wildling — не сам монстр, а відчуття, що тіло й пам’ять можуть брехати тобі однаково переконливо. Fritz Böhm будує історію так, що перші тривожні ноти звучать ще до будь-яких пояснень: замкнений простір дитинства, дивні заборони, страх перед лісом і світом за порогом. Коли героїня Бел Паулі нарешті виходить назовні, стрічка змінює ритм: із камерної драми про травму й дорослішання вона непомітно зсувається в бік темного фентезі та тілесного жаху. І це працює саме завдяки її грі — крихкій, настороженій, майже звіриній у реакціях.
Бред Дуріф додає фільму нервової моторошності, а Лів Тайлер приносить у кадр стримане людське тепло, яке тут особливо важливе. Wildling не женеться за гучними ефектами: йому цікавіше, як страх вростає в людину, як чужі правила калічать уявлення про себе, і що буває, коли природа бере своє. При IMDb 5.5 це радше неочевидна, трохи нерівна, але чіпка робота з характером і настроєм. Після неї лишається холодний, нічний післясмак із домішкою смутку.