Є фільми, де Лас-Вегас виглядає не як місто, а як дивний сон із пилом, неоном і людьми, яким явно не щастить. «Дестіні вмикає радіо» саме такий. Тут кримінальна історія раптом звертає в бік химерної притчі: після трьох років у в’язниці Джуліан тікає й повертається до Вегаса, щоб забрати свою частку з пограбування банку та знову побачити Люсіль. Але все вже давно пішло шкереберть — гроші ніби прибрав сам диявол, а Люсіль опинилася поруч із Туерто.
Стрічка Джека Барана працює не стільки на логіку, скільки на настрій і дивакуватий ритм дороги. Dylan McDermott грає Джуліана з втомою людини, яка запізнилася у власне життя, а Quentin Tarantino додає фільму нервової, майже карикатурної енергії. Поруч із ними Nancy Travis, James Le Gros і Jim Belushi підтримують цей трохи божевільний тон, де злочин, чорний гумор і фентезійний присмак існують без чітких правил. IMDb 4.6 тут радше попередження, що кіно дуже на любителя: нерівне, химерне, зате зі своїм обличчям. Після перегляду лишається відчуття нічної поїздки пустелею під дивну радіохвилю.