Найприємніше тут те, що велика музична історія народжується не на сцені й не в студії, а просто біля моря, серед людей, які звикли працювати руками й співати не для слави. «Друзі рибалки» Криса Фоггіна ловить саме цей момент: коли старі шанті з Корнуоллу раптом звучать так, ніби їм давно було місце в хіт-парадах. Ідея сама по собі трохи неймовірна — десятеро рибалок підписують контракт з Universal Records і виходять у топ-10 з дебютним альбомом Sea Shanties, — але стрічка не перетворює це на казку без землі під ногами.
Тут багато британського гумору, впізнаваної впертості маленької спільноти й теплоти, яка не виглядає солодкавою. James Purefoy, David Hayman, Maggie Steed, Sam Swainsbury та Meadow Nobrega добре вбудовані в цю живу, трохи шорстку атмосферу портового містечка, де чужинців спершу міряють поглядом, а вже потім підпускають ближче. Музика працює не як прикраса, а як характер і пам’ять місця. Саме тому комедійні сцени тут звучать легко, а драматичні — без натиску. Після фільму лишається відчуття солоного вітру, людського тепла і спокійно піднесений настрій.