Найсильніше в «Останньому метро» — не сама небезпека, а те, як вона просочується в щоденну театральну рутину. Париж під окупацією, сцена, репетиції, афіші, чужі погляди — і постійне відчуття, що будь-яка помилка може коштувати занадто дорого. Героїня Катрін Денев мусить одночасно грати, керувати театром і берегти таємницю чоловіка, єврейського власника, якого доводиться ховати від німців. У цьому напруженому побуті з’являється персонаж Жерара Депардьє — різкий, живий, непередбачуваний, і від цього людські стосунки стають ще складнішими.
Франсуа Трюффо знімає дуже точно: без гучних жестів, зате з увагою до дрібниць, інтонацій і пауз. Через це фільм 1980 року працює не як музейна історія про війну, а як жива драма про страх, професію, любов і внутрішню витримку. Тут важливі не лише вчинки, а й те, що люди змушені приховувати. Catherine Deneuve, Gérard Depardieu та Jean Poiret створюють нервову, тонку взаємодію, в якій театр стає і прихистком, і пасткою. Після перегляду лишається тихий, гіркуватий настрій вечірнього міста, де світло сцени не скасовує темряви довкола.