Найболючіше в «Серпіко» не постріли й не вуличний бруд Нью-Йорка, а момент, коли чесність раптом робить людину чужою серед своїх. Саме на цьому нерві Сідні Люмет будує фільм 1973 року — жорсткий, уважний до деталей і майже документально точний у відчуттях. Френк Серпіко, якого грає Аль Пачіно, не схожий на звичного екранного копа: він упертий, виснажений, живий, без героїчного блиску. І тим сильніше працює його конфлікт із системою, де корупція давно стала буденністю, а мовчання — правилом виживання.
Пачіно тут дивовижно тонкий: не позує, не тисне, а поступово показує, як внутрішня впертість перетворюється на самотність. Поруч — Джон Рендольф, Джек Кіо, Біфф Макґвайр, Барбара Еда-Янг, і весь цей акторський ансамбль додає історії відчуття справжнього міського життя. «Серпіко» виріс із біографічного матеріалу, але дивиться не як музейний портрет, а як дуже особиста історія про ціну принципів. Після перегляду лишається гіркий, тривожний настрій і тиша, в якій хочеться трохи подумати.