Найцікавіше в «Бути Рікардо» те, як одна телевізійна неділя раптом перетворюється на нервовий марафон, де на кону не лише ефір, а й репутація, кар’єра та шлюб. Aaron Sorkin дивиться на Люсіль Болл і Дезі Арназа не як на глянцевих легенд, а як на людей, затиснутих між студійною машиною, пресою і власними образами одне про одного. Саме тому фільм працює не як музейна біографія, а як жива, колюча драма про владу, контроль і ціну публічності.
Nicole Kidman грає Люсі з холодною зібраністю і внутрішнім тиском, який відчувається майже в кожній сцені. Javier Bardem поруч із нею додає історії темпераменту й нестабільності. J.K. Simmons, Nina Arianda та Tony Hale добре вловлюють ритм старого телебачення, де за лаштунками все значно жорсткіше, ніж перед камерами. IMDb дає стрічці 6.5, і це якраз той випадок, коли цікавіше не цифра, а спосіб, у який фільм розкладає чужу славу на дуже особисті тріщини. Настрій тут густий, тривожний і трохи гіркий.